Photo Credit: Global Diaspora News (www.GlobalDiasporaNews.com).

Я багато думала, чи заслуговує війна в Україні в цьому звіті на таку ж увагу, яку я приділила їй під час нашої останньої зустрічі кілька місяців тому. Я чітко усвідомлюю, що акцент на Україні, притаманний західним столицям, відверто кажучи, залишає гіркий присмак у багатьох інших країнах. Мало хто з лідерів за межами Заходу симпатизує російському президенту Володимиру Путіну; більшість усвідомлює, яку небезпеку несе порушення ним суверенітету України. Але мало хто вірить у наратив, який домінує на Заході, що ця війна є глобальною екзистенційною загрозою, –  для них вона принаймні не переважує актуальніші проблеми, як-от зміни клімату, дефіцит їжі, борги чи, зрештою, інші війни. Багато хто запитує, чому західні столиці знаходять так багато грошей для України, але так мало для боротьби зі змінами клімату; чому Європа гостинно приймає українських біженців, а афганці, африканці та араби гинуть у Середземному морі; чи що зосередженість Європи на Україні означає для її здатності вирішувати кризи в інших місцях. Багатьох обурює, яким коштом (зокрема вищими цінами на харчі та пальне) обходиться їхньому населенню війна, яку вони вважають європейською.

Такі настрої виправдані, але, подобається це нам чи ні, війна в Україні відіграє надзвичайно важливу роль у справах світу. І йдеться не лише про вплив війни та санкцій на ланцюжки постачання, ціни й інфляцію. Західні лідери тепер часто розглядають політику в інших країнах через призму України. Це може бути добре, якщо допоможе у справах, які турбують решту світу; гірше – якщо країни відчуватимуть, що їх заганяють у той чи інший табір. Хоча багатостороння дипломатія все ж якось працює, зруйновані відносини Росії та Заходу і напруга між Китаєм та США заважають долати глобальні виклики. До того ж, протистояння навколо України все ще несе найбільшу за десятиліття небезпеку – ядерної конфронтації між великими державами, що може мати найсерйозніші глобальні наслідки. Те, що Росія призупинила участь в останній ядерній угоді зі США – фактично вийшла з неї, – ймовірно, вже розвалило всю систему контролю над озброєннями, встановлену під час і після Холодної війни. Може, ця війна і європейська, але вона змінює геополітичну реальність.

То чого нам чекати на полі бою? Щоб зрозуміти стан справ, послухайте виступ Ольги Олікер, Директорки програми в Європі та Центральній Азії, у спеціальному випуску подкасту Hold Your Fire!, присвяченому річниці війни. Загалом, російські війська намагаються прорвати українську оборону на східному й південному фронтах. Росія місцями дещо просунулася, але ціною величезних втрат особового складу і техніки. Якщо Росія не може досягти більшого, ніж зараз, навряд чи найближчим часом вона завоює значні території – за умови, що Захід продовжить підтримувати Україну. Щодо українських сил, то вони окопуються, чекаючи на обіцяне західне обладнання (зокрема танки й артилерію), і сподіваються, що це дозволить повторити минулорічні успіхи кінця літа та осені.


На Заході в цілому побудували правильну лінію того, як надати Україні потрібне озброєння і одночасно уникнути надмірного ризику ескалації.

На Заході в цілому побудували правильну лінію того, як надати Україні потрібне озброєння і одночасно уникнути надмірного ризику ескалації. Західні країни надсилають важче озброєння, ніж більшість могла уявити рік тому, але при цьому виявили розумну обережність, нарощуючи допомогу поступово. Олафа Шольца багато критикували за те, що він довго вирішував, надсилати чи дозволити надіслати іншим танки для України. Але те, що західні лідери зважують такі рішення, саме собою не є поганим. Обережність має свою ціну: Україна інколи на пів кроку позаду своїх потреб. Але лідери НАТО мають рацію, коли продовжують балансувати між двома настановами, якими керувалися і раніше: з одного боку, допомогти Україні протистояти нападу; з іншого – запобігти прямій конфронтації з Москвою.

Хоча результат війни, яка від початку суперечила очікуванням, усе ще важко передбачити, деякі речі є очевидними. І Україна, і Росія принципово змінилися. Україна тепер має сильніше почуття національної єдності та більшу симпатію західних країн –точно не той результат, якого очікував президент Путін. Але воєнні руйнування, особливо авіаційні обстріли інфраструктури по всій країні, а також величезна кількість переміщених осіб, означають тривале та колосально дороге відновлення. Що ж до Росії, то вона стала лютішою, більш автократичною та ізольованою, принаймні від Заходу. Кремль придушив незгодних. Економіка, хоч і стійкіша до санкцій, ніж очікували, є мілітаризованою – значну частину виробництва переспрямували на воєнні цілі. Виглядає, що Путіну майже не загрожує втрата влади. Він готує Росію до тривалого конфлікту в Україні; здається, його правління тепер у певному сенсі нерозривно пов’язане з війною.

Підтримка Заходу, критично важлива для виживання України, поки що триває успішно. Багато європейських урядів вважають, що на кону і їхня власна безпека. Членство в НАТО, звісно, дає інший рівень захисту, та все одно важко сперечатися з відчуттям, що якщо Путін переможе в Україні, то навряд чи на цьому зупиниться. Крім того, щоразу, коли зявляються ознаки розбіжностей, Росія вчиняє (чи виявляється, що вчинила) якесь нове жахіття, що тільки посилює волю Заходу. У Сполучених Штатах гучна група парламентарів-республіканців ставить під сумнів підтримку США, але залишається в меншості.

Утім, самовдоволення було б помилкою. Стійкість США може виявитися крихкішою, ніж натякають декларації про єдність на нещодавній Мюнхенській конференції з безпеки та несподіваний візит президента Джо Байдена до Києва. Антиукраїнський кластер у Республіканській партії невеликий, але до нього належать колишній президент Дональд Трамп і губернатор Флориди Рон ДеСантіс – два головних потенційних кандидати у президенти від республіканців (хоча ДеСантіс офіційно цього ще не заявляв) на виборах 2024 року. Навіть прихильніші до України американські політики за зачиненими дверима визнають – і опитування це підтверджують, – що виборці мають запитання до сум, які Вашингтон витрачає на Україну, а також цікавляться, де кінець. Про війну неодмінно згадуватимуть на праймеріз республіканців у 2024 році і, можливо, на загальних виборах. Якщо в Конгресі буде більше опозиції, це не означає, що допомагати Україні на нинішньому рівні буде неможливо, але робити це стане складніше. Цей фактор може надати особливої ваги подіям на фронті в найближчі місяці, особливо враховуючи, наскільки важлива для України військова допомога США (підтримка інших держав на її тлі видається дуже скромною). Це також може означати, що на президента Байдена та інших лідерів НАТО посилиться тиск щодо швидшого надання озброєння Україні. Таке рішення зрозуміле, але й може нести вищий ризик ескалації.


Наразі стверджувати, що для припинення війни треба просто поговорити з Путіним і визначити, які частини України залишаються під російською окупацією, значить помилятися щодо Кремля.

Перспектив мирної угоди в найближчому майбутньому не видно. Зрозуміло, що Київ хоче повернути втрачену територію, особливо після недавніх успішних контрнаступів, а президенту Володимиру Зеленському, попри всю його популярність, буде важко укласти угоду зі значними поступками Москві через внутрішній тиск. У будь-якому разі ніщо не вказує, що Кремль готовий домовлятися. Сьогоднішні цілі Путіна, схоже, не сильно відрізняються від початкових: це зговірливий уряд у Києві і Захід, який приймає російську сферу впливу. Окрім того, в міру еволюції режиму, Кремль може відчути, що йому краще з війною – і байдуже, який мир пропонують. У якийсь момент розрахунки можуть змінитися залежно від подій на фронті. Але наразі твердити, що для припинення війни треба просто поговорити з Путіним і визначити, які частини України залишаться під російською окупацією, значить помилятися щодо Кремля.

Це означає, що за нинішнього стану речей Захід має небагато гідних альтернатив, аніж допомагати Україні, мінімізуючи при цьому ризики ескалації. Водночас слід уникати кроків, які перекривають шляхи для домовленостей. В ідеалі це означає, що треба бути обачними, визначаючи, яким буде фінал війни, хоч це і складно для тих європейських лідерів, які принаймні на рівні заяв підтримують повернення Україні всіх територій станом на 2014 рік. Варто уважно стежити, як спрацюють ордери, видані Міжнародним кримінальним судом, на арешт Путіна та російської уповноваженої з прав дитини. Ці питання треба буде ретельно обдумати перед будь-якими фінальними переговорами. Додаткових складнощів створять юридичні заходи, пов’язані зі злочином агресії, бо вони неминуче стосуватимуться російських лідерів. Майбутнє архітектури європейської безпеки сильно залежатиме від подій в Україні. Проте на Заході можуть і далі думати про потенційний вигляд майбутніх домовленостей, наприклад про відносини Європейського Союзу (ЄС) і НАТО з Україною, Грузією та Молдовою, а також контроль за розміщенням зброї та військовою діяльністю. 

Щодо відносин, які формуватимуть наступні десятиліття – між США та Китаєм, – то війна в Україні додала напруги, що сприяє збереженню ворожості в найближчому майбутньому. Повномасштабне вторгнення Росії посилило відчуття загрози на Тайвані, який згадав про власну вразливість, і, можливо, у Вашингтоні. Але якщо протидія російському вторгненню може викликати певний розкол в американській політиці, то питання протидії Китаю – ні. Деякі політики, які критикують підтримку України, кажуть, що адміністрації Байдена краще зосередитися на Китаї. Зі свого боку, адміністрація Байдена вважає, що їй потрібно робити і те, і інше, і активно працює над створенням європейської та азійської коаліції, щоб конкурувати з китайцями та стримувати їх. Союзники й партнери Вашингтона часто воліли б меншої конфронтації, коли йдеться про Пекін. Але потужна американська підтримка України посилила важелі впливу Вашингтона, особливо на європейські країни, згуртовуючи їх проти Китаю. Якби Китай надав Росії зброю та боєприпаси, що, попри побоювання американських чиновників, видається малоймовірним, і без того напружена ситуація погіршилася б іще більше.

Я була у Вашингтоні під час інциденту з повітряною кулею – коли військовий літак збив китайську шпигунську кулю в повітряному просторі США. І поїхала з занепокоєнням як від моїх зустрічей, так і від того, що цей інцидент говорить про відносини між двома державами. Він певною мірою зруйнував скромний позитивний імпульс від зустрічі президента Байдена з китайським лідером Сі Цзіньпіном, що відбулася минулої осені на саміті G20. Тоді обидва лідери спілкувалися на поступливіших тонах, можливо, готуючи основу для повернення прямих перемовин. Держсекретар Ентоні Блінкен навіть готувався поїхати до Пекіна, але коли над США виявили повітряну кулю, це змусило його квапливо скасувати плани.

У цьому інциденті та його наслідках тривожило багато що. Найбільше, мабуть, те, як войовнича внутрішня політика сформувала відповідь Байдена. Безумовно, США мали причини для невдоволення через випадковий чи навмисний проліт китайської повітряної кулі над важливими обєктами. Але в більш раціональному світі Вашингтон міг би висловити своє несхвалення, отримати вибачення  Китаю і відправити Блінкена в запланований візит до Пекіна. Зрештою, хоч ця прикра подорож повітряної кулі над США і була серйозною, вона не була аж настільки серйозною; вона не змінила б зацікавленості обох сторін у тому, щоб відносини не погіршилися ще більше. Конфуз Китаю міг навіть дати держсекретарю перевагу в перемовинах.

Але політика зробила це немислимим. Натомість ми стали свідками тижневого спектаклю із наростанням загроз, політичними образами і поширенням відео американського винищувача, який збиває незахищену кулю. Методи, якими США вирішили пояснити свою позицію світу, зокрема трансляція брифінгу в 40 країнах (можливо, надмірна), не сприяли відновленню двосторонніх взаємин. Побачимо, чи цей шум  матиме якийсь тривалий ефект. Схоже, що адміністрація Байдена хоче повернутися до перемовин. Відкритими залишаються запитання, коли вона про це скаже і як відповість Китай.

Тим часом завжди є небезпека конфлікту через помилку чи прорахунок, враховуючи, що збройні сили двох гігантів так чи інакше перетинаються біля Тайваню та в Південно-Китайському морі. Після того, як Ненсі Пелосі, тодішній спікер Палати представників, рік тому здійснила необдуманий візит до Тайваню, китайські літаки зачастили до серединної лінії (неофіційного військового кордону, який Тайбей і Пекін негласно поважали, аж поки Китай не заперечив його існування у вересні 2020 року). Так вони «дражнять» тайванські сили оборони, виснажуючи їх психологічно та зношуючи їхню техніку, що старіє. Військові літаки й кораблі США та Китаю теж регулярно перетинаються у Південно-Китайському морі, протоці Баші та Тайванській протоці. Останнім серйозним випадком був так званий інцидент біля острова Хайнань, коли в 2001 році над Південно-Китайським морем зіткнулися літаки США та Китаю. Його розвязали обережною дипломатією, в якій обидві сторони виявили чутливість до того, як їхні заяви сприйме громадськість іншої країни. А сьогодні вже важко побачити простір для такого підходу.


Виклик для США … полягає в тому, щоб зміцнити оборону Тайваню, водночас показуючи Китаю, що вашингтонська політика «Єдиного Китаю» залишається в силі.

Що стосується самого Тайваню, то спроба Китаю силою захопити острів була малоймовірною навіть до подій в Україні, а зараз видається ще меншою. Пекін помітив труднощі Росії на полі бою та її ізоляцію від західних ринків. Проте Китай усе більше стурбований тим, що він сприймає як руйнування статусу-кво. Виклик для США загалом полягає в тому, щоб зміцнити оборону Тайваню, водночас показуючи Китаю, що вашингтонська політика «Єдиного Китаю» залишається в силі. Це непросто, зважаючи на настрої у Вашингтоні. Але якщо баланс порушиться, і у Китая зявиться відчуття, що вікно для об’єднання зачиняється, то ймовірність нападу на острів зросте, попри всю підтримку США, які вважають, що стримують Китай.

 

Щодо України Пекін, схоже, намагатиметься зберегти імідж конструктивного нейтралітету, але реально його дії та риторика підтримують Москву, попри невдоволення нерозсудливим вторгненням Росії. Погіршення американсько-китайських відносин штовхає Пекін до подальшого стратегічного зближення з Росією. Але підтримка чи відновлення економічних зв’язків із Європою є головним пріоритетом Китаю. Жорсткі вторинні санкції США навряд чи сподобаються Пекіну. Тому його допомога Москві обмежується політичною та економічною підтримкою, що, схоже, не суперечить західним санкціям. Тим не менш, нещодавні попередження адміністрації Байдена та звіти про те, що з Китаю до Росії надходять деталі подвійного призначення й легке озброєння, свідчать, що Пекін випробовує, як далеко може зайти із підтримкою Москви, уникаючи покарання Заходу.

Прагнення Китаю балансувати виражається і в тому, що він наголошує на готовності виступити посередником. Можливо, саме в звязку з цим Китай вказує на свою роль у зрушенні нещодавньої саудівсько-іранської угоди. Поки що такі повідомлення – не стільки реальна ставка на мир, скільки спосіб відвернути звинувачення Заходу у підтримці Росії і спроба показати себе чесним посередником решті світу. Програмний документ Китаю щодо війни є переліком загальних фраз, а не дорожньою картою. Звісно, варто триматися навіть за слабку надію на те, що дипломатія Сі Цзіньпіна з Путіним і Зеленським, всупереч усьому, відкриє якесь вікно. Тим не менш, це, у кращому разі, далека перспектива.

Окрім суперництва великих сил, війна в Україні змінила ситуацію і вздовж інших геополітичних розколів та чітко проявила інші міжнародні проблеми. Зокрема, зявилися нові небезпеки на Південному Кавказі і щодо ядерної програми Ірану. Також стали очевидними зростання впливу та автономія деяких активних «середніх сил» (як зазначив Іван Крастев, член Опікунської ради Міжнародної кризової групи на нашому засіданні в листопаді 2022 року та у своїй чудовій статті для Financial Times). Реакція незахідних країн на війну багато говорить про їхню рішучість відстоювати свої інтереси, не втягуючись у нове глобальне протистояння.

Південний Кавказ особливо відчув на собі наслідки війни. У 2020 році азербайджанські сили витіснили вірмен із частини Нагірного Карабаху та прилеглих районів, які Вірменія утримувала від початку 1990-х. Відтоді Баку за підтримки Туреччини та Ізраїлю ще більше наростив свою армію. Зростання європейського попиту на азербайджанський газ також підбадьорило Баку. Ба більше, відтоді як Москва загрузла в Україні, російські миротворці, які наприкінці 2020 року розгорнулися в районах Нагірного Карабаху, де все ще проживають вірмени, не забезпечують такого стримування, як раніше. Упродовж останнього року вони не змогли зупинили кілька спалахів конфлікту. Росія також припинила співпрацю зі США та Францією у цьому питанні,  обмеживши свої традиційно активні миротворчі зусилля. Втрутився ЄС і зараз розміщує спостерігачів уздовж кордону Вірменії з Азербайджаном. Але небезпека полягає в тому, що Баку втратить терпіння до дипломатії, відчує можливість і силою забере все, що може.

Війна в Україні також посилює кризу довкола ядерної програми Ірану. Ізоляція Ісламської Республіки, насамперед західна, зумовлена насамперед безжальним придушенням недавніх протестів, коли молодь вийшла на демонстрації проти контролю за виглядом і поведінкою жінок. Але бажання мати дипломатію з Іраном знижує і постачання Тегераном зброї до Росії, яке розізлило Захід. Розмови про відновлення ядерної угоди 2015 року глибоко заморожені. Ядерний потенціал Тегерана стрімко розвивається; він уже може збагачувати уран майже до збройного рівня, і до прориву, очевидно, лишилося зовсім недовго. Хоча сторони ще не оголосили ядерну угоду мертвою, її неможливо відновити в нинішньому вигляді, враховуючи швидкий прогрес ядерної програми Ірану. Угода між Іраном і Саудівською Аравією, укладена з допомогою Китаю, є позитивним кроком для безпеки в Перській затоці. За правильного підходу, це могло б допомогти мирним зусиллям у Ємені, де Тегеран підтримує повстанців-хуситів, а Ер-Ріяд – міжнародно визнаний уряд. Але ця угода не торкається ядерного питання.


США та їхнім союзникам незабаром доведеться обирати: спостерігатимуть вони, як Іран отримує можливість виготовити ядерну бомбу, чи спробують зупинити це силою.

Ескалація набирає надто загрозливих обертів. США та їхнім союзникам незабаром доведеться обирати: спостерігатимуть вони, як Іран отримує можливість виготовити ядерну бомбу, чи спробують зупинити це силою. Ультраправий уряд Ізраїлю, схоже, продовжує підхід свого попередника – прихований саботаж іранської ядерної програми. Суперники Ірану в Перській затоці, які намагалися зменшити напругу з Тегераном, здебільшого усвідомлюють небезпеку відновлення конфронтації – звідси й ірансько-саудівська угода. Також Тегеран, як і будь-яка західна столиця, не хоче змінювати статус-кво «немає угоди – немає кризи». Але не виключено, що у відповідь на подальші ізраїльські удари Тегеран помститься, перетнувши червону лінію щодо ядерної зброї або, щонайменше, завдавши удару прямо чи через посередників на Близькому Сході.

 

Окрім впливу на інші кризи, війна в Україні підсвітила активність впливових регіональних сил. Візьмімо Туреччину, яка довго балансувала між членством у НАТО та зв’язками з Москвою. В останній рік вона залишала відкритими лінії зв’язку з Кремлем і турецькі ринки для російського бізнесу, водночас надаючи зброю Києву та зупиняючи російські кораблі, що йшли від Сирії, біля входу в Чорне море. Ще важливіше, що разом із ООН Туреччина допомогла укласти угоду, яка повернула українське зерно на світові ринки через Чорне море. Із цим контрастує те, як президент Реджеп Таїп Ердоган перешкоджав вступу Швеції в НАТО, що здається помилковим кроком. Напередодні виборів поступки Швеції могли б забезпечити Ердогану додаткову підтримку серед націоналістів, але ціною погіршення стосунків з іншими членами НАТО. Туреччина і до війни мала вплив за кордоном, зокрема схиляючи шальки терезів у Лівії та на Південному Кавказі, а також розширюючи продажі безпілотників. А тепер цього впливу в Анкари стало ще більше.

Для інших теж усе склалося добре, попри проблематичнішу геополітику чи навіть завдяки їй. Для Саудівської Аравії стало подарунком підвищення цін на нафту та різке вилучення російської нафти з ринку. Президент Байден був змушений відвідати королівство, хоча заступаючи на посаду, обіцяв уникати саудівського спадкового принца Мухаммеда ібн Салмана. Попри прохання США, Ер-Ріяд разом із іншими виробниками нафти зрештою втримали ціни на високому рівні, що обурило Вашингтон. Офіційні особи Саудівської Аравії також виступили посередниками між Києвом і Москвою, допомігши провести щонайменше один обмін полоненими. Індія, яка одночасно є безпековим партнером США та основним покупцем російської зброї, утрималася від голосування в ООН про осуд Росії та купувала російську нафту. Проте прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді був готовий публічно дорікнути Путіну за брязкання ядерною зброєю, що свідчить про посилення глобального впливу Нью-Делі, а також, можливо, ослаблення позицій Путіна. Загалом Моді, всупереч позаблоковості Індії, останніми роками схилився в бік Заходу, поділяючи інтереси США щодо стримування Китаю; Вашингтон, зі свого боку, схоже, більш ніж готовий примружити очі на те, що індійська демократія за його влади відкочується назад.

Але хоча Індія, Саудівська Аравія, Туреччина та інші регіональні сили, як-от Бразилія чи ПАР, прагнуть дотримуватися власного курсу, ми не спостерігаємо нового руху позаблоковості. Активні середні держави охоче користаються можливостями, які дає багатополярність, навіть якщо вважають ворожнечу між великими державами переважно небажаною. Втім, поки що вони не узгоджують своїх позицій щодо війни і не формують згуртованого блоку.

Що ж до інших держав за межами Заходу, то навряд чи є новиною, що війна зачепила оголений нерв. Хоча більшість підтримала резолюцію з осудом вторгнення на Генеральній Асамблеї ООН, мало хто з незахідних лідерів публічно засудив Путіна чи запровадив санкції. Багато хто вважає за краще не поривати з Москвою – із причин переважно економічних, але подекуди – через історичні зв’язки чи ставку на найманців ПВК «Вагнер», пов’язаної з Кремлем. Ідеться не лише про регіональних важковаговиків, які не бачать сенсу обирати чиюсь сторону чи витрачатися на війну. Багато лідерів хочуть мати змогу визначати зовнішню політику на власних умовах, керуючись своїми суверенними цілями, а не пріоритетами великих держав. Вони відчувають, що відповідальні за захист інтересів своїх громадян в епоху турбулентності.


Війна проявила розчарування значної частини світу тим, як Захід використовував свою владу в останні десятиліття.

Але глобальна тенденція перечекати війну проявила і дещо інше: розчарування значної частини світу тим, як Захід використовував свою владу в останні десятиліття. Частково це невдоволення пов’язане з нещодавніми спогадами: як мляво Захід ділився запасами вакцини від COVID-19, його міграційною політикою чи економією на спробах компенсувати шкоду від кліматичних змін. Багато лідерів вважають, особливо коли йдеться про санкції, що для західних урядів боротьба з Росією важливіша за світову економіку. Війна також виявила різку розбіжність між тим, як Захід розумів глобальну політику після і навіть під час Холодної війни, і життєвим досвідом людей в інших частинах світу. Багато хто закочує очі, коли чує обурення Заходу щодо України, бо памятає про жахи війни з тероризмом і невдалі інтервенції в Ірак, Лівію та інші місця.

Звісно, деякі західні посадовці визнають, що їм треба повернути довіру. Європейські міністерства регулярно запрошують мене та інших колег, щоб краще зрозуміти «що думає Глобальний Південь» чи як західні столиці можуть поліпшитися. Зі свого боку, адміністрація Байдена після повномасштабного нападу Росії швидко зрозуміла, що їй також слід зайнятися речами, які хвилюють африканські та інші країни, і в останній рік докладала скоординованих зусиль, щоб знизити ціни на їжу й пальне. Нещодавня зустріч Байдена з президентом Бразилії Луїсом Інасіо Лулою да Сілвою також була зосереджена на сферах спільних інтересів поза Україною.

Але західні лідери все ще інколи не відчувають тонкощів. Надто часто вони зображують боротьбу як один із наративів і звинувачують російську дезінформацію. Надто часто намагаються перетягти на свій бік лідерів Глобального Півдня, представляючи конкуренцію з Росією чи Китаєм як гру з нульовою сумою. Надто часто навіть ті західні чиновники, які визнають попередні помилки, наприклад війну в Іраку, відмахуються від сучасних несправедливостей. Незахідні столиці помічають, як високопосадовці США голосно засуджують Росію на Мюнхенській конференції з безпеки, та за лаштунками намагаються перешкодити, щоб Рада Безпеки ООН засудила незаконні ізраїльські поселення. Жоден західний політик не повинен мати жодних ілюзій щодо того, що означають такі подвійні стандарти для їхніх заяв про захист міжнародного порядку, заснованого на правилах. Іншими словами, надто часто змінювати треба не наратив, а дійсність.

Source of original article: RSS (www.crisisgroup.org).
The content of this article does not necessarily reflect the views or opinion of Global Diaspora News (www.GlobalDiasporaNews.com).

To submit your press release: (https://www.GlobalDiasporaNews.com/pr).

To advertise on Global Diaspora News: (www.GlobalDiasporaNews.com/ads).

Sign up to Global Diaspora News newsletter (https://www.GlobalDiasporaNews.com/newsletter/) to start receiving updates and opportunities directly in your email inbox for free.